Коли роблячи добро, ми завдаємо непоправної шкоди

24.04.2017

Коли роблячи добро, ми завдаємо непоправної шкоди

 

Турбота

Чи бували у вашому житті ситуації, коли у вас щось запитують, цікавляться вашою думкою, але у вас таке відчуття, що ні відповіді, ні вашої думки аж ніяк не враховують? А найголовніше, що таке може зустрічатись не лише у взаємодії з «чужими», а  – найближчими.

В даному випадку, мова не йде про життєво важливі питання, а елементарні діалоги:
– Тобі подобається ця сорочка?
– Ні.
– Ти що, хороша якість. Беремо.
Або ж:
Що сьогодні приготувати?
– Насмажити котлет.
– Добре, то зробимо завтра. Сьогодні буде борщ.

Один-два… рази закриваються на це очі, для чого лишній раз конфліктувати… Та чи правильно це? Чим така поведінка може загрожувати?

Дослідження показали, що є ряд факторів, які буквально людину зводять з розуму. Це не просте поєднання слів, це так звана шизофренія (роздвоєння особистості). Коли мама каже, що любить, а сама відштовхує: руками, поглядом, стиснутими губами. Класичне «подвійне послання». Дитина не може його вмістити повністю і вибирає опиратися на одну його частину. А другу ігнорує, розщеплюючи свою психіку.
І друге, не менш важливе дослідження, досить жорстоке. Виявляється, якщо нас не помічають, то це найстрашніше. Найстрашніше покарань, люті, знецінення. (Цю думку часто підтверджую діти, які мають погану поведінку. Адже часто лише тоді «зайняті» батьки звертають на них свою увагу. Зауваження, виклик до директора для дітей краще, ніж коли дорослі займаються своїми справами). Так от, в одному експерименті велика група підставних осіб ігнорувала одного піддослідного. Зовсім. Вдавала, що його немає. Через деякий час в учасника почали з’являтися ознаки шизофренії.

А тепер давайте розглянемо, що відбувається у тому випадку, коли запитують думку, але її не враховують.
Спочатку ніби приділяю увагу. Це прекрасно, нас бачать, нами цікавляться, ми включаємося і готові ділитися. Але дії – спростовують перше послання. Виходить, що своїми словами і діями ми ніяк не впливаємо на іншого. Нас ігнорують, а говорять, що уважні. Мимоволі задаєшся питанням: Зі мною все в порядку? Я взагалі – є?

Гаразд, нам 25, 30, 45… А якщо людинці 4 роки? І мама для нього – весь добрий світ. Уявіть тотальну розгубленість дитини, яку ось так систематично ігнорують. Що їй залишається?
Любов, турбота, ніжність, пристрасть – все може бути насильством, якщо не спирається на відповідну реакцію іншої людини. Чомусь часто люди, в пориві своїх світлих почуттів, забувають про це. І ставлять знак рівності: люблю значить маю право проявляти любов у будь-яких формах.
В реальності почуття – це внутрішні переживання людини. І чудово, коли люди переживають однакові почуття і готові взаємно проявляти їх. Але ось проблема: ми любимо маму і нам приємно, що вона любить нас і піклується. Але аж ніяк ми не любимо, коли нас ігнорують.
Від люті і злості, від знецінення ми можемо себе захистити. Зупинити. Піти в кінці кінців. А ось від «хороших» почуттів іншого ми завмираємо, боячись необережними діями зруйнувати їх. Адже в дитинстві багато хто з нас були цим «смачним, гарним, хорошим» недокормлені. Тому і не можемо це зупинити.

А як зупинити? Адже в таких ситуація, коли близькі вирішують за нас, вони впевнені, що роблять добро. Завдають непоправної користі. І ця впевненість стократ збільшує їх силу, знімає наліт сорому, який супроводжує акт насильства у здорових людей. Тоді і сил на захист своїх кордонів теж потрібно більше. А форму треба якусь обрати таку чудову, щоб «благодійника» не образити. Таку турботу можна назвати витонченою формою агресії. Набагато тонше і хитріше влаштованою, яка набагато глибше проникає і ранить, ніж пряма агресія.
Ось і виростають діти, які про всяк випадок відмовляються від подарунків. Від допомоги. Від турботи і ніжності. Тому що небезпечно. Спочатку треба тридцять вісім разів перевірити людину і все одно до кінця не повірити. І готуватися відскочити, у випадку, коли хоч трохи промайне тінь небезпеки.
Ось чому часто і в дорослому віці доводиться заново вчитися ризикувати допускати когось ближче, любити, наближатися самому. На це треба багато мужності і сил…

І ще… Якщо на питання, що були на початку ви відповіли схвально, це аж ніяк не означає, що все втрачено. Найголовніше, що ми можемо зробити – це не повторювати помилок з нашими дітьми!

Конструктивних вам діалогів!

, , , переглядів: 401

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *