Дві поради від людини, котра з малолітньою донькою пережила окупацію Бучі:
- Дітей треба обов’язково (!) вивозити із зони бойових дій на мирну територію.
- Якщо у вашому місті точаться бої, не варто чекати на їхнє завершення. Залишати місцевість потрібно ще першого дня обстрілів.
Пані Ірина прокинулася 24 лютого о п’ятій ранку від свисту ракети, яка пролетіла повз її будинок. Цей звук видався дивним, але про війну вона навіть і не подумала. Душ, кава, новини – за розкладом, як завжди, щоранку. Повідомлення про те, що дитячий садок не працює, та про те, що на роботу виходять лише керівники відділів, зустріла зі здивуванням. А працювала вона аудитором в одній із державних аудиторських фірм.
Отримала повідомлення від колеги: «Іриночко, війна…». Тут телефонує родичка: «Приїжджай до нас на Рівненщину». Відповіла: «Ти уявляєш, як це їхати з дитиною? Це ж треба дві валізи збирати: піжамки, тапочки, черевички, купу одягу, речі гігієни, гребінці, шпилечки»… Ніхто не знав, що таке війна…
Танки в Бучу заїхали вже 25 лютого. Над будинками регулярно літали винищувачі, було чути вибухи в Гостомелі. Виїжджати з міста стало страшно. А варто було! Люди почали ховатися у підвалах. Пані Ірина продовжує: «Одного дня до нас у сховище приходять знайомі, власники приватного будинку, і кажуть: «А в нас більше немає дому. Розбомбили». Уявіть! Люди все життя працювали для того, щоб мати власне житло. І його не стає в одну мить! У мене шок. Люди, одне з одним, ділилися інформацією: почали говорити про те, що Житомирська траса вже захоплена, виїхати нею неможливо, а міст через Ірпінь підірваний.
Наступного дня вийшли з дитиною на електричку. Але, як виявилося, рух усіх потягів скасований. Ми повернулися додому.
У підвалі було надто холодно (ці приміщення передбачені лише для зберігання консервації, а не для перебування людей). Діти почали хворіти. Тому часто під час бомбардування ми залишалися в коридорі квартири. Вікна заклеїли скотчем. А от вже під час сильних боїв спускалися у підвал. Але бої з кожним днем ставали жорстокішими і не припинялися.
За 300 метрів від нашого будинку розбомбили колону танків. Тоді так гучно гриміло. Ми сиділи у підвалі і тільки молилися, щоб наш будинок не зруйнувало і нас не завалило. Як ми довідалися згодом, там відбувався бій. Місце самого бою згодом було зафіксоване на фотографіях, коли Президент Володимир Зеленський відвідував Бучу.
Якогось дня, 27 лютого, якщо не помиляюся, ворожий танк заблукав на сусідній вулиці. Зі злості чи з якоїсь іншої причини став стріляти по всьому, що бачив перед собою. Поцілив у Інститут скловолокна, у квартиру будинку (вона вщент згоріла), зруйнував увесь дитячий майданчик, заїхав в аптеку (бо танкіст був поранений) і накрав собі ліків. Знайомі розповідали, що російські солдати ходять по будинках, вбивають і мародерять. Було страшно виходити на вулицю.
Наша голова ОСББ, досить мужня жінка, залишилася з мешканцями і вирішувала всі комунальні проблеми. Мобільні телефони заряджали від генератора. Третього березня зникло світло і вже ніхто не відновлював елекропостачання. Неподалік від нас ЖК «Покровський». У Діми Комарова є відео, на якому окупанти витягували з квартир цього житлового комплексу жінок і ґвалтували. Нам розповідали очевидці, що на сусідній вулиці кляті рашисти голих жінок гнали перед танками… Це був справжній жах!
Настав час, коли ми перестали довіряти волонтерам, адже росіяни почали видавати себе за таких, щоб знайти людей і познущатися над ними. Рашисти просто полювали на нас. Ми вимушені були жити в холодному і темному будинку. Просвітку ніякого… Ніякого. Як рятуватися? Що робити? Сусідів, одного, потім іншого, застрелили. Безпричинно застрелили. Рускім потрібні були жертви, щоб катувати і насолоджуватися. Вони реально насолоджувалися від страждань наших людей. Ми ж бандери… З нами можна так… Стріляли по людях для розваги. Просто влаштовували собі тир із живими мішенями. Засідали на дахах і стріляли без причини. Щоб постріляти. Померти було легше, аніж вижити. Дитина від пострілів перестала вночі спати – була дуже налякана. А я ж маю її якось заспокоювати! Як? Якими словами? Якими фактами?
Вранці 5 березня, коли ще всі спали, спакувала наплічник, взяла елоктросамокат (зарядила напередодні від генератора), доньку (колись незнайома мені жінка в Бучі сказала: «Ваша дитина благословенна», і я пригадала її слова саме цього ранку), помолилася, згадавши своїх маму і тата (п. Ірина плаче), і ми вирушили в дорогу. Це був десятий день окупації Бучі.
Вулиця, якою ми їхали, була вкрай небезпечною. Ми з Вікою проїжджали поміж розкиданими електропроводами, між протитанковими мінами. Минали трупи, які лежали на проїжджій частині і уподібнювалися муміям, об’їжджали розбиті танки. П’ятирічне дитя стояло на самокаті переді мною і все це бачило. Я тоді пригадала, як кіногероїня Скарлет врятувалася під час війни. Батлер її похвалив: «Ти молодець. Тобі вдалося вибратися із зони бойових дій тільки тому, що ти спробувала. В цьому твоя мужність – ти дала собі шанс…» Тоді подумалася, якщо хтось зміг, то в мене теж все вийде. У нас попереду на той момент було півтора кілометри тягучого оскаженілого ПЕКЛА… В напрямку до Ірпея.
Доїхали до розважального центру «Жираф» в Ірпені на вулиці Вокзальній. Його вже на той час розбомбили. І тут до нас виходить солдат. Я придивляюся – наш! Геть від серця відлягло. Це було так радісно побачити український блокпост! Вам не передати словами! Цей солдатик світлий такий, як ангел! Підійшов до Віки, присів до неї навколішки і каже: «Ой, малесенька..» І обіймає її.
Тут долучається до нашої розмови Вікуся:
– Він мені пообіцяв, що після війни відремонтує «Жирафа». Зробить його ще більшим і ще гарнішим.
Солдат попередив нас про наступні протитанкові міни… За тим «Жирафом» лежало двоє мертвих російських солдатів. Один без ніг, другий просто понівечений. Усього зараз і не пригадаю. Пам’ять якось працює спалахами. Коли ти стільки часу прожив у стресі, то мало на що звертаєш увагу…
Доїхали ми до наступного блокпосту. Раптом почали стріляти. Дивлюся: стоїть легковий автомобіль. У ньому жінка сидить за кермом. Я до неї зі словами:
– Чи не могли б Ви нас підвезти?
Вона відповідає:
– Ні, вибачте. Ми зараз пораненого транспортуємо.
На годиннику восьма ранку. Я телефоную волонтеру, який пообіцяв нас вивезти. Він підвіз нас «Моста життя» в Ірпені. Ми добралися до нього. Перейшли. Лише трішки проїхали – знову стріляють. І то так потужно. Дісталися наступного блокпосту. А я ж, цивільна людина, нічого не розумію. Що за постріли, звідки вони лунають, далеко чи близько… Кричать: «Лягайте!» І тут до нас під’їжджає легковий автомобіль, жінка відчиняє двері: «Когось підвезти?»
– Нас підвезти! – кричу, – нас!
І в такий спосіб ми дісталися залізничного вокзалу. Як виявилося, вони з чоловіком повернулися за собакою. Під час обстрілів чоловік став добиратися додому лісом, а жінка, рушила в напрямку до нас.
Потім був евакуаційний потяг до Ковеля. Далі все, як в тумані. Я в тому стресі навіть не зорієнтувалася, що він їде через Рівне… Після приїзду на Дубенщину я ще десять діб не могла нічого їсти… Десять діб! Згодом довідалася, що в домі, де я проживала, орки створили рускій командний пункт.
Скрябін колись казав: «Найжахливіший винахід людства – це війна». То я підписуюся під кожним його словом.
Олена Медведєва, Рівненщина.
Дякую Неонілі Диб‘як за підтримку та допомогу.
Текст розмови та світлина поширюються з дозволу п. Ірини.
