Моя дитина «жмот» або ж це просто право на власність?

Всім нам давно відома фраза: «у медалі дві сторони ». Ми її можемо застосовувати як до будених щоденних справ, так і до тем, над якими інколи потрібно порозмірковувати. І майже щодня для батьків такі теми обертаються навколи виховання. Наприклад, як виховати чемного, щедрого … малюка? Та чи завжди ці, здавалося би, зовні благополучні характеристики є щирим відтворенням внутрішнього стану … чи просто бажання відповідати очікуванням навколишніх?

На одним із таких запитань задумалася блогер, мама Поліна Булгакова. Вона «приміряла» на себе роль дитини. Знайомтеся, що з цього вийшло.

Ось уявіть. Приходите ви на роботу. Знімаєте куртку. Сідайте за свій стіл. Вирішуєте випити кави. Йдете до тумбочки, де стоїть ваша улюблена чашка. А я ЇЇ там немає. Ви в подиві дивіться по сторонам. І тут по коридору проходить незнайомець: неохайний, соплі стирчать з носа, під пальцями бруд, а в руках – ваша чашка. Ваша улюблена чашка з написом “Ленусик”. Незнайомець смачно надпив чай з вашої чашки і щось шукає в смартфоні. Ви дуже дивуєтеся, що відбувається, округляєте очі, можливо, тихенько кажете нецензурне слово, і підходите до незнайомця:
– Вибачте, але це моя чашка, – говорите ви.
– А ?, – крекче незнайомець.
– Це моя чашка, – повторюєте ви переконливіше і тицяє пальцем в напис, мовляв, “Ленусик”, це – я.
– Аааааааа …, – відповідає незнайомець.
– Будь ласка, віддайте чашку, – починаєте нервувати ви.
– Але я хочу подивитися !, – каже незнайомець і починає шкрябати пальцями напис на чашці.
– Будь ласка, віддайте, – повторюєте ви.
– Тобі що, шкода? Я ж просто дивлюся !, – відповідає незнайомець, і нагло відпиває ще ковток прямо у вас на очах.
На секунду ви губитеся, але, вдихнувши, продовжуєте:
– Слухайте, це моя чашка, і я хочу її забрати.
Незнайомець складає губи сопілкою, морщить ніс і каже протяжно:
– Фуууууууу, скнара!
– Так-так, це некрасиво з вашого боку !, – каже, проходячи повз колега, але не незнайомцю, а вам, – Він же просто дивиться, йому теж цікаво!
– Треба ділитися !, – кричить з рецепції охоронець Володя.
Ви з криком “так ви всі тут зійшли з глузду з’їхали” вбігаєте в свій кабінет і говорите подрузі Наташі:
– Ната, там якийсь цирк! Цей незнайомий тип – забрав мою чашку, п’є з неї і несе якусь нісенітницю! Це що, розіграш? Так це не смішно !, – і в горлі з’являється клубок.
Наташа неспішно відсуває клавіатуру, піднімає на вас очі і гидливо морщиться:
– Ууууууууу, така доросла і плачеш! Фууууууууу!
Ваші ноги підкошуються, ви в ступорі. Хто всі ці люди? Що з ними сталося? Невже їх покусав консьєрж і вони втратили залишки розуму? Це сон? Точно сон! Такого просто не може бути! Щоб дорослі розумні люди несли таку нісенітницю!

Але таке трапляється щодня. Кожен день в пісочниці хтось із дуже дорослих, але не дуже розумних примушують ділитися свого (чи не свого, що ще гірше) дитини, знецінюючи його право на власність.

– Маааарк, ану дай хлопчикові м’яч! ТИ ЩО, ЖЛОБ?!, – недавно кричав один татусь своєму маленькому білявому синові. Дворічний Марко не знав – жлоб він, тому що це слово він чув вперше і не зовсім розумів що відбувається. Він розгублено дивився на м’яч і на тата – на тата, який, по ідеї, повинен був його захищати від великого недружнього світу, але чомусь кричав і махав руками. Марк плакав.
Це один випадок зі ста. Майже кожен день я чую на майданчиках горезвісне “Ти повинен ділитися!”. Няні виривають з рук своїх підопічних машинки і літачки і повчально додають: “Ти ж не скнара! Дай іграшку! А то що про тебе люди подумали?”.

Малюк, не переживай, розумні люди подумають, що у тебе є почуття і права і ти можеш НЕ ХОТІТИ ділитися в цей самий момент, це нормально. Ти можеш змінитися іграшкою зараз або трохи пізніше, ти можеш піти з пісочниці і грати на самоті, ти можеш притиснутися до мами і заховати свого нового динозавра, але ти не повинен віддавати з істерикою те, що тобі не хочеться. У тебе є маса варіантів як діяти, і я з радістю тобі їх підкажу. Завжди є вихід з ситуації, майже завжди можна домовитися. Було б бажання РОЗМОВЛЯТИ з дитиною, а не клеїти ярлики.

***
Олена сиділа на стільці нерухомо. Перед нею стояла її улюблена чашка.
– Льон, ти чого ?, – запитала її Наташа.
– Так, напевно, не виспалася …, – видихнула Олена.
А десь в одній з пісочниць на одну дитину, що плаче стало менше.