Наші погляди часто спиняються на скриньках у магазинах чи супермаркетах з проханнями про фінансову допомогу онкохворим дітям. Наші душі стискаються і ми опускаємо якусь грошову купюру чиємусь дитяті на порятунок. З блакитних екранів і діти і батьки благають про допомогу. Та часто фінансової допомоги не достатньо. Інколи потрібна допомога й моральна: просто взяти за руку, поговорити, заспокоїти, підтримати.
Маю знайомого – онкохворого, який сам заспокоює рідних та переконує, що все буде гаразд. Хоча лікарі кажуть протилежне… . Але він не здається, бореться з посмішкою на устах та блиском в очах, попри біль, попри втому. Часто набираю йому повідомлення і вкотре стираю не відправлене. Раптом не варто тривожити, розпитувати? Врешті наважилась – написала. І з впевненістю скажу: варто! Варто дзвонити, писати, цікавитись, і в жодному разі – не шкодувати… .
Присвячується Юрію Ш…
Він годинами дививсь у вікно… десь там, у зовсім іншому світі бурлило життя. Біля саду по алеї поспішали люди. Дехто примостивсь на лавці під лікарняними яблунями перепочити, а хтось, без діла, у своїх турботах сновигав туди-сюди… .
Він мовчки жадібно ловив ці рухи життя. Напружено вслухавсь у його звуки- промчав автомобіль, подув вітер, заспівала якась пташина… Це те, чого йому так не вистачало, те, до чого прагнула юна душа… .
Невелика сіра кімната, чотири дитячих ліжечка, крісла, столики, і одне велике вікно, яке й стало його ліпшим другом… .
Спершу їх було четверо. Вони такі ж як і всі звичайні діти. Вирізнялись, хіба що, відсутністю волосся на голові, і довгим, спокійним, зовсім не дитячим поглядом. Вони, як і належить дітям їхнього віку, гралися ляльками, солдатиками, відгадували загадки і слова, лише посміхались не так часто. Проте згодом їх стало троє. Діти довго сумували і плакали за товаришем, все ж, до кінця не усвідомлюючи, що втратили його назавжди. Але час поспішав уперед, і один за одним їх залишилось лише двоє. Сміх, здавалось, назавжди залишив цю лікарняну кімнату. В якій боролися за життя зовсім юні, онкохворі діти. Вони вже не боялися смерті. Смерть – це просто те, що приходить зовсім неочікувано, те, що невидимою рукою тягне в свої володіння малих товаришів, те, що неминуче прийде за кожним… Разом з тим, смерть, за словами мам і бабусь, це відсутність болю, щирий сміх, і головне… коли вона прийде, можна буде виходити на вулицю, а тоді обов’язково треба посидіти під розкішною розлогою грушею у саду… .
Вони майже не спілкувались між собою. Довгими годинами сиділи біля вікна і мовчки ловили ритми іншого життя. Марійка була ще зовсім мала, років чотирьох, але хлопчика завжди дивував її сумний, глибокий погляд мудрих сірих очей, як у цілком дорослої людини. Вона ніби бачила за вікном щось інше, зовсім не те, що він. Марійка тут вже третій місяць, а він, Юрко, лише другий.
За той час, коли дітей залишилось двоє, вони стали хорошими друзями. Мовчки, просто присутністю, поглядами підтримували один одного, і життя в цілому у цій сірій кімнаті… Дівчинка ніколи не розлучалась зі своїм хрестиком. Вона то носила його в руках, то знову одягала на шию. Юрчик бачив вельми шанобливе ставлення малої до звичайнісінького хрестика і не міг збагнути, навіщо він їй узагалі.
Одної ночі Марійку забрали кудись лікарі. Дівчинки не було пів дня, і Юрку здалось, що минула ціла вічність. Кімната стала геть сірою, безжиттєвою. Разом з Марійкою зник єдиний яскравий предмет у цій оселі – рожева хустинка, що була трохи великувата і закривала ще й частину обличчя дівчинки.
Нарешті з’явилась – бліда і байдужа; маленьке личко відбивало колір стін, а оченята, здавалось стали ще глибшими. Вона лежала непорушно і дивилась прямо перед собою. Потім тихенько покликала хлопчину. Юрко підійшов, і відчув, як маленька рука Марійки поклала на його долоню хрестик.
«Вір. Молись. Надійся. Борися… Я знаю, ти житимеш… просто вір… просто молись…».
Наступний ранок був таким же нестерпним, як і інші. За вікном дріботів перший осінній дощ. Хлопчик дививсь у вікно. Один. Тільки він і дощ… .
Юрко вірив. Безмежно вірив, усі його думки, усі мрії були там, – за вікном, в іншому світі, дещо інших людей. І він молився… надіявся… жив… боровся…і одужав…
Навіть зараз, згадуючи маленьку Марійку, отець Юрій, пам’ятає її глибокі сірі очі, й ту першу життєву мудрість, першу краплю віри, яка дарувала надію… яка подарувала життя.
2010 р.
